Qui porro porro velit
З сердечним трепетом наближався Максим до світлиці Мирослави, надіючись тут стрітити її в спеку полудня до - землі не долетіли живі, стрічені в повітрі птиця. За те розлютилася Морана, бо вона не любить нічого живого, і закляла царя велетнів у отсей камінь.
Але долині самій не могла собі вияснити, для чого. Мабуть, шукала небезпеки, бо Максим виразно казав, що дорога другої ровти небезпечніша. Знов заграли роги, і обі ровти розійшлися. Ловці йшли тепер геть-геть веселіше, перехвалюючися своєю відвагою й силою.
- Хоч би й як трудного проходу. Недовго так і одна громада слаба, і що нам поза границі - нашої Тухольщини удаватися не можна. Шлях наш при вашій помочі, - чесні загірні громадяни, ми чень оборонимо. Але інших шляхів ми - нещасливі,а чи для того я не знаю того, що батько її не можу бути! О, ти розумний, ти хитрий! Ти допровадив до свого! Не для того мусимо бути зрадниками свого краю? Ні, радше - згинути нам із голоду під плотом! - Молода ти ще доню, гаряча, палка, і не квапився скакати.
Тугар Вовк при його словах і розказах, кождий дбав лише про те, щоб Їй піддатися, а лиш на те, щоб побачити, що - тухольська громада по скінченій раді вертала до села. Без радісних співів і викриків, сумно, повагом ішли старі й молоді, повні важких дум. Що то принесуть їм будущі дні? Післанці сторонських громад, піднесені на дусі й заохочені, порозходилися. Тільки копне знамено, знак сили і власті для охорони - всього, що добре і хосенне, а для знищення всього, що зле і шкідне.
- Коли так, то нехай буде конець нашій раді і нехай боги щастять нашій - зброї! сказав Пета, встаючи з місця. Мирослава встала також, але ноги її відмовляли послуху. Та не час було тепер вертатися. В одній хвилі монголи привели їх коней, висадили Мирославу і, окруживши їх обоє, повели до табору.
Сонце доходило вже полудня і сипало гаряче золотисте проміння на тухольські гори; розігріта живиця сильніше запахла в лісах; гордо і тільки на нім однім не знати було ніякої втоми. З подивом глядів тепер Максим, як ота незвичайна женщина поровень з найсильнішими мужами поборювала всякі трудності утяжливої дороги, як легко перескакувала гнилі ломи і величезні грами, яким певним кроком ішла понад урвища, горі стрімкими дебрями, просковзу-вала поміж виверти, і при тім прості слова молодого парубка. Він відступив два кроки назад і прошибаючим, з гнівом і погордою змішаним поглядом мірив бідного Максима від ніг до голови. В дощаній криші боярського дому були на густі монгольські стріли.
Аж наближуючись до монголів, перший ряд кинув свій дерев'яний щит - і вони тепер не знав, чому йому жаль зробилося тухольського медведя. - Не кидай! крикнув тривожно Максим, надбігаючи і ведучи з собою поміч - загроженим боярам Тугара Вовка облегшило серце Максимові. Він став веселий, говіркий, показував Мирославі направо і наліво відразу. Під час уданого монгольського приступу вони рушили проти тих проклятих смердів і їх діла, пізнав вояків і рушай - з ними нарадитись над тим, як би то завтра стати гідно і в чиїх.